Марія Пустовіт
Бетховен
…В двадцать два года Бетховен приехал в Вену. Денег у него не было почти никаких - только те, что дал ему на первое время Вальдштейн; а зато были большие амбиции, больное самолюбие и вспыльчивый характер. Людвиг очень быстро понял, что ему необходим узнаваемый личный бренд - иначе в аристократические круги было не пробиться. Нужно было показать общественности, что родиться графом - это, конечно, приятно, но родиться гением - это значительно круче. И, главное, не купишь ни за какие графские деньги. Публику необходимо было удивлять, а иногда и шокировать, - публика любит, чтоб ее развлекали, и чтоб было на кого пальцем показать. Поэтому Бетховен время от времени козлил на концертах - как-то раз посмотрел из-за инструмента в зал, а там все сидят в слезах и дышать забыли, - среагировали, видать, на минорный эпизод. Людвиг захохотал - нашли над чем плакать! - и хлопнул крышкой. - Вы все ненормальные, - объявил он обалдевшей публике, - уходите домой. В другой раз противный господин в пенсне шептался со своей спутницей, а та ёрзала и никак не могла развернуть шоколадку. - Я вам что, лаунж? - спросил Людвиг ехидно, - или Вы, может, поесть на концерт пришли? Я таким свиньям играть не буду. И действительно - не стал играть. Прерывать концерты Бетховену нравилось - это всегда было неожиданно и производило эффект. И до конца можно было не доучивать. Хотя Людвиг и так ничего не доучивал, потому что прекрасно импровизировал. Если бы Бетховен при всем при этом плохо играл, ему бы на месте вынесли приговор - играть не умеет, да ещё и выпендривается. Но Бетховен играл хорошо, и даже очень хорошо. Поэтому общественность медленно, но верно начала усваивать, что молодой человек - гений, а гении странные, но тут уж ничего не поделаешь; и постоять рядом с гением - счастье, а полежать у его ног - так и вообще тянет на жизненную цель. Теперь Бетховену предстоял эпатаж более высокого порядка - эпатаж композиторский; значительно более трудоемкий, громоздкий и сложный. Но Бетховен и тут не испугался - вот уж чего-чего, а смелости ему было не занимать.
Нове видання автора Марії Пустовіт "Контр-фагот, дайте Ре "
Нове видання від Марії Пустовіт – “Контр-фагот, зіграйте Ре”
Контр-фагот, дайте Ре (фрагмент)
Якщо Ви думаєте, що Вівальді прожив життя і не зустрів свою вокалістку - то це Ви дарма так думаєте. В жодного з композиторів такого ще не виходило. Дотепер не вщухають суперечки, чи була Анна Жіро дівчиною Антоніо. Може була, а може і не була - це зараз з’ясувати важко. Але вона була його вокалісткою - це вже напевне. Він писав для неї половину своїх оперних арій. - Маестро Вівальді, - чіплялись до Антоніо усілякі допитливі, - а що це за дівчина поряд із Вами? Ви ж, здається, чернець? - Та чернець, чернець, - відповідав Вівальді, - що ж мені тепер, жіночі арії писати неможна? - А чого Ви її всюди тягаєте з собою? - не відчіплялись ці невгамовні, - навіщо? - А мене натхнення усюди може вхопити, - відповідав маестро, - а натхнення, між іншим, то є Божий дар. Хто я такий, аби перешкоджати Богові? - А друга дівчина, - не вщухали найдопитливіші, - друга Вам навіщо? - То моя медсестра, - спокійно відповідав Антоніо, - а Ви, певно, проти? - Зізнайтесь, маестро, - допитливим уривався терпець, - зізнайтесь, що це Ваша коханка. - Хай Бог милує, - обурювався Вівальді, - я до карети сам дістатись не можу, задихаюсь, яка коханка? Я б із Вами побився, якби міг. Паплюжите гідність моєї улюбленої студентки. І він задоволено посміхався. Тому що кожному композитору потрібна свою вокалістка, і нема що тут розпитувати - не тицяй носа в чуже просо. Всі р
Історія про тортики та кохання
Глава 1. Сиділи ми якось з моєю Іркою в Оушн Плазі, як це нам властиво, їли тортика. Ми були доста молоді – надворі був 2013 рік. Доста багаті – долар був по 8. Доста засмаглі – щойно повернулися з Туреччини. І дуже, дуже нещасні – у Іри був кепський настрій, а у мене розбите серце. Я кажу – Ірко, а давай вступимо до інфізу. Іра каже – давай, а навіщо? Ми замовили ще по тортику. Як навіщо, кажу я, будемо вчені. Ча-ча-раз з дипломом і ча-ча-раз без диплома це, уяви собі, дві великі різниці. І то правда, каже Ірка. А ціна питання? Та заробимо, кажу я. Ноги є, вранці вчимося, увечері танцюємо. Та ми ж тупі, каже Іра, а там, здається, біохімія. По-перше, чому це ми, осатаніла я, в по-друге, он Льоша казав, що він не вчив і все здав. На цьому питання було закрите. Ми пішли вчитися. P.S. У жовтні виявилося, що Льоша нічого не вчив, бо і так все знав, але вже було пізно.