Якщо Ви думаєте, що Вівальді прожив життя і не зустрів свою вокалістку - то це Ви дарма так думаєте. В жодного з композиторів такого ще не виходило.
Дотепер не вщухають суперечки, чи була Анна Жіро дівчиною Антоніо. Може була, а може і не була - це зараз з’ясувати важко.
Але вона була його вокалісткою - це вже напевне. Він писав для неї половину своїх оперних арій.
- Маестро Вівальді, - чіплялись до Антоніо усілякі допитливі, - а що це за дівчина поряд із Вами? Ви ж, здається, чернець?
- Та чернець, чернець, - відповідав Вівальді, - що ж мені тепер, жіночі арії писати неможна?
- А чого Ви її всюди тягаєте з собою? - не відчіплялись ці невгамовні, - навіщо?
- А мене натхнення усюди може вхопити, - відповідав маестро, - а натхнення, між іншим, то є Божий дар. Хто я такий, аби перешкоджати Богові?
- А друга дівчина, - не вщухали найдопитливіші, - друга Вам навіщо?
- То моя медсестра, - спокійно відповідав Антоніо, - а Ви, певно, проти?
- Зізнайтесь, маестро, - допитливим уривався терпець, - зізнайтесь, що це Ваша коханка.
- Хай Бог милує, - обурювався Вівальді, - я до карети сам дістатись не можу, задихаюсь, яка коханка? Я б із Вами побився, якби міг. Паплюжите гідність моєї улюбленої студентки.
І він задоволено посміхався.
Тому що кожному композитору потрібна свою вокалістка, і нема що тут розпитувати - не тицяй носа в чуже просо.
Всі р
Нове видання від Марії Пустовіт – “Контр-фагот, зіграйте Ре”
Глава 1.
Сиділи ми якось з моєю Іркою в Оушн Плазі, як це нам властиво, їли тортика.
Ми були доста молоді – надворі був 2013 рік.
Доста багаті – долар був по 8.
Доста засмаглі – щойно повернулися з Туреччини.
І дуже, дуже нещасні – у Іри був кепський настрій, а у мене розбите серце.
Я кажу – Ірко, а давай вступимо до інфізу.
Іра каже – давай, а навіщо?
Ми замовили ще по тортику.
Як навіщо, кажу я, будемо вчені. Ча-ча-раз з дипломом і ча-ча-раз без диплома це, уяви собі, дві великі різниці.
І то правда, каже Ірка. А ціна питання?
Та заробимо, кажу я. Ноги є, вранці вчимося, увечері танцюємо.
Та ми ж тупі, каже Іра, а там, здається, біохімія. По-перше, чому це ми, осатаніла я, в по-друге, он Льоша казав, що він не вчив і все здав.
На цьому питання було закрите.
Ми пішли вчитися.
P.S. У жовтні виявилося, що Льоша нічого не вчив, бо і так все знав, але вже було пізно.
... У двадцять два роки Бетховен приїхав у Відень. Грошей у нього майже не було - тільки ті, що дав йому на перших порах Вальдштейн; але зате були великі амбіції, хворе самолюбство і запальний характер.
Людвіг дуже швидко зрозумів - йому необхідний впізнаваний особистий бренд - інакше в аристократичні кола не пробитися. Потрібно було показати спільноті, що народитися графом - це, звичайно, приємно, але народитися генієм - це значно крутіше. І, головне, не купиш ні за які графські гроші.
Публіку необхідно було дивувати, а іноді й шокувати - публіка любить, щоб її розважали, і щоб було на кого пальцем показати. Тому Бетховен час від часу «перцював» на концертах – одного разу подивився через інструмент у зал, а там усі сидять у сльозах, навіть дихати забули - зреагували, видно, на мінорний епізод. Людвіг зареготав: знайшли над чим плакати! - і грюкнув кришкою.
- Ви всі ненормальні - оголосив він очманілій публіці - йдіть додому.
Іншим разом противний пан у пенсне перешіптувався зі своєю супутницею, а та вовтузилась на сидінні й ніяк не могла розгорнути шоколадку.
- Я вам що, лаунж? - запитав Людвіг єхидно, - або Ви, може, поїсти на концерт зайшли? Я таким свиням грати не буду.
І дійсно - не став грати.
Переривати концерти Бетховену подобалось - це завжди було несподівано і мало ефект. І до кінця можна було не вчити. Хоч Людвіг і так нічого не вчив до кінця, тому що прекрасно імпровізував.
Якби Бетховен при всьому цьому погано грав, йому б на місці винесли вирок - грати не вміє, та ще й викаблучується.
Але Бетховен грав добре, і навіть дуже добре. Тому громадськість повільно, але впевнено, почала засвоювати, що молода людина - геній, а генії дивні, але тут вже нічого не поробиш; і постояти поруч з генієм - щастя, а полежати біля його ніг - так і взагалі тягне на життєву мету.
Відтепер Бетховена очікував епатаж вищого порядку - епатаж композиторський; значно більш трудомісткий, громіздкий і складний. Але Бетховен і тут не злякався - ось вже чого-чого, а сміливості йому було не позичати.
український переклад Стелла Красовська
Показано з 1 по 4 з 4 (всього 1 сторінок)