Марія Пустовіт
Контр-фагот, дайте Ре (фрагмент)
Якщо Ви думаєте, що Вівальді прожив життя і не зустрів свою вокалістку - то це Ви дарма так думаєте. В жодного з композиторів такого ще не виходило. Дотепер не вщухають суперечки, чи була Анна Жіро дівчиною Антоніо. Може була, а може і не була - це зараз з’ясувати важко. Але вона була його вокалісткою - це вже напевне. Він писав для неї половину своїх оперних арій. - Маестро Вівальді, - чіплялись до Антоніо усілякі допитливі, - а що це за дівчина поряд із Вами? Ви ж, здається, чернець? - Та чернець, чернець, - відповідав Вівальді, - що ж мені тепер, жіночі арії писати неможна? - А чого Ви її всюди тягаєте з собою? - не відчіплялись ці невгамовні, - навіщо? - А мене натхнення усюди може вхопити, - відповідав маестро, - а натхнення, між іншим, то є Божий дар. Хто я такий, аби перешкоджати Богові? - А друга дівчина, - не вщухали найдопитливіші, - друга Вам навіщо? - То моя медсестра, - спокійно відповідав Антоніо, - а Ви, певно, проти? - Зізнайтесь, маестро, - допитливим уривався терпець, - зізнайтесь, що це Ваша коханка. - Хай Бог милує, - обурювався Вівальді, - я до карети сам дістатись не можу, задихаюсь, яка коханка? Я б із Вами побився, якби міг. Паплюжите гідність моєї улюбленої студентки. І він задоволено посміхався. Тому що кожному композитору потрібна свою вокалістка, і нема що тут розпитувати - не тицяй носа в чуже просо. Всі р
Нове видання автора Марії Пустовіт "Контр-фагот, дайте Ре "
Нове видання від Марії Пустовіт – “Контр-фагот, зіграйте Ре”
Історія про тортики та кохання
Глава 1. Сиділи ми якось з моєю Іркою в Оушн Плазі, як це нам властиво, їли тортика. Ми були доста молоді – надворі був 2013 рік. Доста багаті – долар був по 8. Доста засмаглі – щойно повернулися з Туреччини. І дуже, дуже нещасні – у Іри був кепський настрій, а у мене розбите серце. Я кажу – Ірко, а давай вступимо до інфізу. Іра каже – давай, а навіщо? Ми замовили ще по тортику. Як навіщо, кажу я, будемо вчені. Ча-ча-раз з дипломом і ча-ча-раз без диплома це, уяви собі, дві великі різниці. І то правда, каже Ірка. А ціна питання? Та заробимо, кажу я. Ноги є, вранці вчимося, увечері танцюємо. Та ми ж тупі, каже Іра, а там, здається, біохімія. По-перше, чому це ми, осатаніла я, в по-друге, он Льоша казав, що він не вчив і все здав. На цьому питання було закрите. Ми пішли вчитися. P.S. У жовтні виявилося, що Льоша нічого не вчив, бо і так все знав, але вже було пізно.
Бетховен від Марії Пустовіт
... У двадцять два роки Бетховен приїхав у Відень. Грошей у нього майже не було - тільки ті, що дав йому на перших порах Вальдштейн; але зате були великі амбіції, хворе самолюбство і запальний характер. Людвіг дуже швидко зрозумів - йому необхідний впізнаваний особистий бренд - інакше в аристократичні кола не пробитися. Потрібно було показати спільноті, що народитися графом - це, звичайно, приємно, але народитися генієм - це значно крутіше. І, головне, не купиш ні за які графські гроші. Публіку необхідно було дивувати, а іноді й шокувати - публіка любить, щоб її розважали, і щоб було на кого пальцем показати. Тому Бетховен час від часу «перцював» на концертах – одного разу подивився через інструмент у зал, а там усі сидять у сльозах, навіть дихати забули - зреагували, видно, на мінорний епізод. Людвіг зареготав: знайшли над чим плакати! - і грюкнув кришкою. - Ви всі ненормальні - оголосив він очманілій публіці - йдіть додому. Іншим разом противний пан у пенсне перешіптувався зі своєю супутницею, а та вовтузилась на сидінні й ніяк не могла розгорнути шоколадку. - Я вам що, лаунж? - запитав Людвіг єхидно, - або Ви, може, поїсти на концерт зайшли? Я таким свиням грати не буду. І дійсно - не став грати. Переривати концерти Бетховену подобалось - це завжди було несподівано і мало ефект. І до кінця можна було не вчити. Хоч Людвіг і так нічого не вчив до кінця, тому що прекрасно імпровізував. Якби Бетховен при всьому цьому погано грав, йому б на місці винесли вирок - грати не вміє, та ще й викаблучується. Але Бетховен грав добре, і навіть дуже добре. Тому громадськість повільно, але впевнено, почала засвоювати, що молода людина - геній, а генії дивні, але тут вже нічого не поробиш; і постояти поруч з генієм - щастя, а полежати біля його ніг - так і взагалі тягне на життєву мету. Відтепер Бетховена очікував епатаж вищого порядку - епатаж композиторський; значно більш трудомісткий, громіздкий і складний. Але Бетховен і тут не злякався - ось вже чого-чого, а сміливості йому було не позичати. український переклад Стелла Красовська